Кривава тризна.

 · 
Кривава тризна 

Запорожці перейшли Сиваш. Везли чималу здобич, вели сім тисяч визволених християн. Валка розтяглася на кілька верст. 
Визволені з полону брели окремо, на деякій відстані, щоб не ковтати пилюку. Сірко під’їхав до недавніх бранців. Козаки пролили в останньому бою багато крові, але пролили не марно — вона шугає волею в жилах он тих людей. Як-то зараз світяться їхні душі! 
Сірко прикипів очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ним тією волею, порадіти їхньою радістю. Але що довше приглядався, меншала його радість, натомість у душу напливала тривога. Спершу подумав, що он ті троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бік. І він уловив у тих поглядах щось злодійкувате, нерадісне. 
Сірко відчув себе так, мовби в душу кинули жменю снігу. Він ніколи не обманювався людськими очима. Не всім потрібна його воля. Рабство — воно іноді теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, ніж отой, з яким народився. Милішими стають і чужі слова, й одіж, і звичаї. 
Тоді для чого ж навчають рідних слів матері? Для чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб діти обміняли їх у чужому краї, як розмінюють на жменю мідяків золотий гріш?! Чужі звичаї можуть бути й гарними, але ж вони — чужі. Тільки потурнаки міняють своє, батьківське, на чужинське. Так можна поміняти все. Поміняти звичаї, вітцівщину — це поміняти матір. Народила мати дитя, виспівала йому всі пісні, а в тих піснях — піт і кров дідів і прадідів, а тепер цей чоловік проміняв рідну пісню на чужинську, вицідив зі свого серця кров дідів і прадідів і налив чужої! У чужому краї тепліше сонце, у чужому краї солодші плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рідний край, що ти цураєшся його? Край, як і долю, не вибирають, вони — од Бога. 
Надвечір стали в неглибокій балці, по дну якої хлюпотів степовий струмок. Його обліпили коні й люди. Минуло немало часу, доки валка втамувала спрагу. 
По тому Сірко наказав варити куліш. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемішувався з пахощами полину та інших, уже сухих, трав. 
Сірко довго блукав понад балкою, відтак зійшов на могилу, що самотньо чорніла у степу. Дивився на багаття, на визволених з полону. Пекуча дума краяла мозок. 
Зійшовши з могили, Сірко побрів поміж бранцями, іноді зупинявся, розпитував. Осторонь інших сиділа смаглява черкешенка в дорогій одежі — кажуть, жінка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав підібрати для неї взувачку, знайшли чоловічі постоли, вона виглядала в них як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала — усміхалася. А може, подумав, посміхалася зі страху, щоб задобрити його? Вони, недавні бранці, не всі щирі. Знову ловив скрадливі, навіть приховано ворожі погляди. 
І зводилась у голові страшна думка: він не може, не має права привести їх на Україну. Не може поселити зловорожців серед своїх людей, не може висіяти власного рукою серед пшениці кукіль. То що ж робити? Пустити їх, нехай ідуть у Крим, а потім вертаються з ятаганами? Якщо й не самі прийдуть, то їхні діти... 
Отаманів гнів, біль і розпука злютувалися в запитання, з яким звернувся до чоловіка в татарському вбранні: 
— Тобі там було добре чи погано? Тільки не бреши. Якби відпустили, вернувся б назад? 
В очах чоловіка потекла сіра каламуть. Він боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на губи посмішку, догідливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав, тоді важко повернувся й пішов. 
По обіді кошовий наказав підняти й зібрати всіх, кого виручили з неволі. Вони збилися у великий і тісний гурт. Сірко пройшов упродовж натовпу, вернувся й став перед людьми. Натовп стояв притишений. 
— Люди добрі,— сказав Сірко тихо,— ми визволили вас і привели в оцей степ. Тепер вибирайте самі, кому куди стелиться путь: у землю батьків чи назад у ханську сторону. Вести силоміць не будемо нікого. У кожного з вас є серце, а в ньому любов, що вибирає. Є совість, є честь... — отаман примовк з досади на себе, що не втримав цих слів.— Отож воля ваша. Хто піде з нами, лишайтеся на місці, хто хоче вернутися, проходьте вперед, за мою спину. 
Юрба заворушилася. Сірко не сподівався, що все станеться так швидко. Декотрі навіть побігли, наче боялися, що їх зупинять. Він думав, що їх буде небагато. А вони йшли і йшли... Отаман спочатку намагався втримати їх поглядом, а далі опустив очі й дивився в землю. 
Коли кошовий підвів голову, за плечима їх було трохи менше, ніж тих, що лишилися. Отаман не йняв віри очам. Спочатку гадав — зажадають повернутися отакі, як черкешенка. Звикла до розкошів, проміняла на них волю. Проте вона не пішла, лишилася. Дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону. Отаманові стислося серце. Він ледве стримався, щоб не вклонитися тій жінці. 
— Бог вам суддя! — сказав кошовий, повернувшись до меншого гурту.— Він суддя всім. 
Закинувши на плечі клумаки, менша валка потягла на Крим. Над балкою нависла тиша, вона була схожа на ту, котра запановує на кладовищі біля свіжої могили по останній лопаті землі. Коли голови втікачів стали зливатися з обрієм, кошовий наказав погукати старшину. Коли зійшлися всі восьмеро похідних полковників, він поклав руку на булаву за поясом, другою показав у степ: 
— Рубати всіх упень! 
Слова впали в козацькі серця, як розпечені цвяхи. Допіру всі сподівалися, що кошовий накаже вернути перекинчиків, але це його веління видалося неймовірним. 
— Тому, хто відцурався вітчизни, немає місця на землі,— сказав кошовий.— А гріх од Бога — на мені одному. Вишикуйте, панове отамани, козаків по командах. Одберіть молодих. Вони мають виконати повеління долі. 
Дикий степ сполохав тупіт коней. Вершники летіли, низько попригинавшись до кінських грив, над ними червоно блищали шаблі. 
...Задушливо пахли стоптані копитами полини. Сірко їхав і дивився на посічених. То було щось несосвітенне, пекельно страшне. Серце стискалося з болю, проте каяття не було. Порубані лежали, витягнувшись в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справді нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетів не в той бік. Сіркові здалося, ніби мертві руки зводяться, він чув посвист вітру й тихий жалібний клич. 
Він знав, що чутиме його довго — все життя. У грудях пекло, мимоволі зводилася думка: чи правильно вчинив і чим одкупиться перед світом. Правильно — неправильно, хто судитиме? Для нього — правильно, для когось — неправильно. Скрипнув зубами, прошепотів сухими губами: «Карай, Боже, якщо я неправий. Я не міг учинити інакше. На пострах онукам і правнукам, у науку всім моїм братам». 
Окинув поглядом степ. 
— Простіть нас, брати,— мовив гірко крізь біль, що проймав груди,— а самі спіть тут до страшного суду Господнього. 
Потім оглянувся на козаків, що непорушно сиділи в сідлах, низько вклонився. 
— А ви,— мовив,— простіть мені, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. У вас народяться діти, ви розкажете їм про ці сумні поминки. Нехай знають: хто одцурався рідної землі, не гожий дивитися на сонце! Немає двох сонць, немає двох Богів, немає двох неньок. Розкажіть про це своїм дітям. А вони нехай розкажуть своїм. (1100 слів) 
(За Ю. Мушкетиком)